Нещодавно закінчилися зйомки першого серіалу, виробництва НАМ, «Сіра зона». Це історія про людське життя, війну, стереотипи, які виникають у мешканців Західної і Східної України. А – ще це історія про прийняття, розуміння і любов.На початку травня вперше на регіональних екранах з’явиться довгоочікувана всеукраїнська прем’єра серіалу. І поки ви в  передчутті, ми вирішили поспілкуватися з ідейною натхненницею «Сірої зони», сценаристкою та продюсеркою Оксаною Панасівською. Чи вдалося Оксані відтворити образ із картинки у голові у реальність, що її найбільше вразило у зйомках – читайте далі у інтерв’ю.

Оксано, які у вас відчуття від зйомок «Сірої зони», чи все вдалося, що планувалося?

Я шоуранерка – сценаристка і продюсерка. Мені треба упереджено до всього ставитися, вишукувати якісь проблеми, критикувати. Від інших груп чую, що продюсер чимось невдоволений, або сценарист вишукує якісь проблеми. Але я – в захваті! При тому, що я все абсолютно тверезо аналізую. В кінематографі відомо, коли актори між собою просять «розвести» сцену, коли вони у запалі і в повному контакті з режисером, це означає, що серіал їм заходить. Я сподіваюся, що акторам цікаво грати. Коли щільні зйомки, то другий режисер швидко підганяє акторів, щоб не відставати від плану. Проте актори просять ще один дубль, бо самі прагнуть зробити краще, додати особливу нотку. Я щаслива, що налагодилося серіальне виробництво. Мріяла про це ще 10-15 років тому. Раділа, коли актори дійсно горіли на майданчику. Тому я в захваті, дуже сподобалася команда і, думаю, це буде видно на екрані.

Чи виникали під час зйомок якісь складнощі? Що вас вразило під час зйомок найбільше?

Приємно здивувало попадання в тематику. Те, що я сама придумала або художньо переробила, дійсно відбувалося у реальності. Перше, це те, що карантин ми вигадали ще за півтора роки до появи коронавірусного карантину, щоб пояснити, чому головному герою довелося залишитися у «сірій зоні». А другий збіг, це історія, яку мені розказував колега зі Східної України, про терикони, які тліють, а діти там граються. І в сценарії був текст одного з героїв зі словами «Що ти, львівський мажоре, знаєш про тліючі терикони?». А потім виявилося, що головний герой, родом із Східної України, бігав у дитинстві по териконах і мало не провалився. Дедлайни і форс-мажори – це ті речі, які завжди є і будуть у будь-якому творчому процесі, тим паче в кіно. Я для себе вирішила, що буде структурований хаос. Коли захворіли актори, довелося шукати їм нові дати для зйомок. А вони всі задіяні в інших серіалах, грають у театрах! Ну і, звісно, погода. Осінь ми знімали у березні. Це жах! Три дні, коли зима прощалася, а весна не наступала, на натурі та на Гайворонському водосховищі було дуже холодно. Той випадок, коли +8 відчувалося, як -20. Я була вражена тим, як діти та дорослі актори відмовлялися «утеплюватися», поки готується апаратура. Актор стоїть на вітрі, замерзлий, труситься, але просить не утеплювати його, бо він в образі. Якщо ти питаєш, що мене найсильніше вразило, то це самовідданість акторів на знімальному майданчику.

Коли ви писали сценарій, то уявляли собі образи героїв. Чи збіглися образи, вигадані вами, з реальними акторами?

Коли пишеш портрети героїв, то треба описати зовнішність, характер, вік, зріст, ментальність. Для сценарію потрібно повністю візуалізувати свого героя. Тому для зйомок серіалу ми запросили режисерку Ганну Гресь з надзвичайним досвідом. Усі актори мало не моляться на неї і хочуть в неї зніматися, бо вона вміє працювати з людьми. Ми проводили кастинги разом, але я віддала режисерці останнє слово у затвердженні ролей. Обрані актори на 80% збіглися з моїми образами. Було кілька героїв, яких я бачила по-іншому, але Ганна мене переконала. І я дуже рада, бо вони настільки «попали» в мій образ згодом і так підійшли до цієї ролі, що я була в захваті. 

Чи може серіал, на вашу думку, вплинути на гуманізацію конфлікту на Сході України?

Колись я публічно дискутувала з колегами медійниками про те, чи має телебачення виховувати. Пам’ятаю, я говорила, що телебачення і кіно покликане розважити глядачів. Не розважати, а саме розважити. Бо людина хоче якоїсь фабрики мрій, щоб відволіктися від своїх проблем, або подивитися якусь драматичну історію. А виховувати має сім’я, школа, але не телебачення і кіно. З роками, подивишись на всі маніпулятивні, пропагандистські, виховні техніки, я дійшла думки, що можна змінювати певні настанови у суспільстві, принаймні позбавляти стереотипів художніми методами.

У дитинстві мене мама лякала тим, що мене вкрадуть цигани. І справді, тоді недалеко від Академмістечка був табір з ромами. Зараз я розумію, що це було огидно, бо ніхто не викрадав ніяких дітей. Всі люди абсолютно різні  і рівні. І тоді вийшов фільм «Циган». Усі були вражені фільмом і головним героєм. Це була бомба! У ті часи ще ніхто не говорив про толерантність, рівноправність, неупередженість. Але щось змінилося тоді й в ставленні до ромів, їхньої стигматизації. Це було соціальне явище. Тому я впевнена, що художнім словом і навіть художнім вимислом або певними історіями можна змінити сприйняття суспільством певних явищ.  Зараз я вважаю, що певний вплив і медіа, і серіалів є принаймні у тому, що людина може замислитися, що відбувається, коли їй дуже яскраво, з певною драмою, можливо, трохи перебільшено, але показали те, що є насправді.

• Як вам вдалося передати лексику героїв Сходу і Заходу у серіалі? Завдяки яким мовним та художнім засобам?

Сценарист користується своїм досвідом. Я змальовувала окремі фрази і менталітет зі своїх родичів та друзів із Західної України. Тому у головного героя мова така жива, не залітературизована і не штучна. Мені важливо, щоб він говорив рідною українською мовою, не без полонізмів і русизмів. Тому я шліфувала його мову. Важлива ще й відповідність слів до певної ситуації. Для прикладу, герой приймає передчасні пологи в однієї з героїнь і кричить: «Неси швиденько пелюшки». Я впевнена, що вимовити слово «пелюшки» у екстреній ситуації було б важко. Органічніше – рушник. І ми прямо на майданчику змінювали окремі слова, коли воно не лягали у мову героїв. Важливо, прислухатися до слів і відчуттів актора.

У мене багато колег та друзів зі Сходу України, і я багато читаю. Ці всі слова, приказки, звороти накопичуються, а потім відтворюються у сценарії. Мені було дуже легко писати не тільки жіночі, а й чоловічі ролі. До речі, навіть режисерка фільму була вражена тим, як у сценарії добре вдалося прописати чоловічі мовні характеристики.

Моя улюблена сцена та, де російськомовна героїня питає в україномовного героя серіалу, як можна українською гарно зізнатися у коханні, мовляв українська для цього не створена. Відповідь героя її приголомшила. Як саме він їй відповів – ви вже зовсім скоро зможете почути самі, обійдемося без спойлерів.

Якої реакції від серіалу очікуєте від глядачів? Зокрема, глядачів зі Сходу України та «сірої зони»?

Хочеться, щоб не було  поляризації на Схід і Захід. Основне завдання серіалу показати, що ми живемо в одній країні, ми однакові, зі своїми проблемами, життям, почуттями та емоціями. Мені хочеться, щоб усі зрозуміли, що у дружбі, у коханні, у біді  – ми однакові. Хочеться, щоб серіал сприйняли, як просту, народну  і дуже життєву історію, без викрутасів, ідеології, надзавдання. Це – зрозуміла українцям історія, яка б показала, що треба говорити, знаходити точки дотику.

Джерело: Пресслужба НАМ https://nam.org.ua/news/oksana-panasivska-pro-siru-zonu-hocu-sob-serial-sprijnali-ak-prostu-narodnu-i-duze-zittevu-istoriu-bez-vikrutasiv-ideologii-nadzavdanna?fbclid=iwar1xntf1340p7lrgsadj6lsduysrob58l7bz1lu1nthalsloypwy2tapscw